ФАНТАСТИЧНА ПОДОРОЖ У ЧАСИ КОЗАЦЬКОЇ СЛАВИ І ВОЛІ
У першому томі “Історії запорізьких козаків“ Д. Яворницького є опис унікального пам’ятника історії Запорозького краю – церкви Успенія Богородиці, яку збудували у 1766 році неподалік від Дніпра у центрі тогочасного села Романкового. Нажаль, дерев’яні будівлі недовговічні. І цю церкву не пощадив час. Однак її опис, який зберігся у пам’яті багатьох поколінь, свідчить не тільки про високу освіченість і духовну культуру її творців, але й про їхній неабиякий педагогічний талант. Зараз піде мова про те, як у козацькій християнській педагогіці використовувався образ грецького християнського проповідника-місіонера апостола Андрія Первозданного, який завжди був особливо шанований в Русі-Україні.
Посеред плоту, що рухався від лівого до правого берега Дніпра, стояв віз. Біля нього – пара випряжених із ярма круторогих волів. Воли неквапно жували соковиту траву. Поряд сумирно стояв молодий гнідий кінь під черкаським сідлом. З іншого боку воза на плоту сиділи: троє чумаків, козак-січовик, посполитий-селянин та мандрівник у… джинсах (!).
Останнього звали Петро Андрійович Запитайло. Цей молодий історик робив перші кроки по багатющій ниві історичної науки. Його дивакуваті нові знайомі влаштували для нього ось цю історичну подорож на “механес часу”, щоб він пересвідчився, що муза історії Кліо – не тільки розумна і мудра жінка, але й баба дуже весела, яка не терпить павукової серйозності.
– Та де ж вона, та Кліо, що уособлює силу творчого натхнення у істориків-дослідників і допомагає їм вгледіти “голу правду”? Хотілось би хоч одним оком побачити її привабливі…, – шепотів про себе молодий історик, куняючи на спекотливому сонці, та й задрімав. І от, бачить він привабливу голу діву з жовто-синьою стрічкою на чолі. Вона, лукаво зиркнувши з-під лоба, чарівним голосом промовила:
– Я – муза Кліо. Знала мене Троя!
Я – муза тих поетів із народу,
Які пісні складають про героїв,
Що дбають про Життя людського роду.
Я надихаю тих, хто хоче знати
Про славні справи “прадідів великих”,
Яких ніхто не зміг зламати:
Ні Зло, ні Смерть багатоликі.
У Петра Андрійовича від здивування відвисла щелепа, а Кліо продовжувала:
– Давньоримський філософ і оратор Цицерон казав: “Історія – це вчителька життя. Не знати історії – означає завжди бути дитиною”. Він повчав: “Перший закон історії – боятися якої б то не було брехні, а потім – не боятися якої б то не було правди”. Але зауважив: “Я ні в щó не ставлю читання [історичних оповідей] без усякого задоволення [від них]”. А давньогрецький історик Фукидід підкреслив: “Історія – це філософія на прикладах, [щоб виховувати у людей високий моральний дух]”. І чому ж це ти, історику, дрімаєш у той час, коли навкруг тебе буяє Життя?! – голосно вигукнула Кліо і додала:
– Прокидайся мерщій, бо проспиш найцікавіше!
Петро здригнувся так, що ледве не звалився з плоту у воду, і розплющив очі.
А в цей час четверо перевізників вправно веслували довгими веслами, а п’ятий – підправляв курс плота кормовим веслом. Усі, хто був на плоту (за винятком коня і волів), співали козацьку пісню:
Дніпре-брате, чим ти славен,
Чим ти красен, чим ти ясен –
Чи крутими берегами,
А чи жовтими пісками,
А чи жовтими пісками,
Чи своїми козаками…
Історик Петро Андрійович крадькома глянув на свій електронний годинник. Той показував майже 12-ту годину 28 травня 1775 року. “Значить, – майнуло у голові історика-дослідника, – до знищення Запорізької Січі за наказом Катерини II залишився тиждень.”1
Коли пліт пристав до правого берега, сивоусий перевізник-керманич, звертаючись до пасажирів, промовив:
– Добродії! Щасливої усім путі-дороги!
Та не завадить знати вам пересторогу:
за злочин проти честі мешканців Січі2,
а також злочин проти честі гостя3, –
хто б він не був: чи турок, чи татарин,
чи німець, чи москаль, чи лях, чи то заброда,
який не знає свого роду,
у нас дають одну єдину “нагороду”.
Яку? Допетрайте 4 самі.
Тут землі козаків – людей озброєних і вільних,
богобоязних, мужніх, правовірних.
Це означає, що законам, тобто праву, ми покірні
і давнім заповідям Божим вірні.
На землях Запорізької Січі
усі під захистом Отця і Сина, і Святого Духа,
святих Варвари та Миколи, і Богоматері,
та ще й під захистом меча козацького – чеснóї зброї.
Ніколи б вам не знати лиха й горя
в краю козацькім. Йдіть, панове!
Йдіть з Богом в серці й помислами про добро,
а не злодійство!
Задивившись на красномовного сивоусого козака, Петро Андрійович на ходу натикнувся на величезний камінь, який лежав біля дороги, і вдарився об нього головою. Аж іскри замиготіли в очах.
– Гей, мандрівнику! – вигукнув один із перевізників. – Мудрим будеш, якщо так смачно луснувся своїм казанком об “мудрий Романківський термін-камінь”! Це велика честь для тебе: головою – та об наш “Камінь віри і честі”! От побачиш: більше ніж одна гуля не вискочить! Притули до неї мідяк, а краще – холодну підкову кобилячу. Ковалі кажуть, допомагає. Притули, притули до гулі підкову – щасливим будеш! 5
Усі, хто був на перевозі, зареготали так, що луна пішла долиною Дніпра . Кінь теж заіржав, а Петро Андрійович, мацаючи рукою гулю на голові, з радістю подумав: “Господи! Та це ж знаменитий Романківський перевіз! А он, праворуч – село Романкове!” (Зараз його територія знаходиться у межах м. Дніпродзержинська – прим. автора) Гукнувши усім: “Будьте здорові, панове! Хай вам щастить!”, він хутко подався до села і невдовзі вже стояв біля церкви Успенія Богородиці.
Це сáме про неї літописець українського козацтва Д. Яворницький написав у своїй знаменитій “Історії запорізьких козаків“, а саме: “Її збудували із соснового дерева і вкрили гонтою. На вигляд вона була дуже низька: “присадкувата, печеричкою“, з не мальованими стінами, однією банею (рос. – куполом). Біля неї стояла дерев’яна дзвіниця заввишки до 15 сажнів, з п’ятьма вежами, також не мальована, вкрита гонтою. На кожному з чотирьох боків дзвіниці стояв ангел…з сурмою у лівій руці, приставленною до рота. На середній вежі стояв апостол Андрій з хрестом у правій руці та сувоєм (рос. – свитком) з написом “НА СИХ ГОРАХ ПРОЦВІТАЄ БЛАГОДАТЬ БОЖІЯ” в лівій руці. Від подмуху вітру всі четверо ангелів поверталися з боку в бік, і труби мов би видавали звук…”.
Напис на сувої свідчив, що романківські священики добре знали легенду про подорож Андрія Первозванного з Криму (м. Корсуня) до Риму (неважливо, що у протилежному напрямку: вгору по Дніпру, адже “усі дороги ведуть до Риму”). Цю легенду ще на початку XII ст. виклав у літописі “Повість временних літ” ігумен святого Михайло-Видубицького монастиря Сильвестр, що жив за часів правління князя Володимира Мономаха, автора “Поучення [дітям]”. (До речі, пізніше, переписувачі помилково прочитали один із написів на титульній сторінці оригіналу літопису, а тому з їхньої “легкої руки” з’явилося нове ім’я – “Нестор”, якого стали вважати справжнім автором “Повісті”, а Сильвестра таким, що приписав собі авторство літопису, тобто порушив, на сучасній мові, авторські права.)
В легенді оповідується про пророцтво апостола Андрія у присутності своїх учнів біля підніжжя гір на березі Дніпра, “де опісля постав Київ”: “Бачите гори оці? Так от, НА СИХ ГОРАХ ВОССІЯЄ БЛАГОДАТЬ БОЖА, і буде город великий, і церков багато воздвигне Бог ”.
“Оце так-так! – подумав молодий історик-мандрівник, прочитавши напис на сувої. – Виходить колись, дуже давно, Андрій Первозванний тільки пророкував процвітання благодаті Божої на місці майбутнього Києва, а тут, у селі Романковому, хтось від його імені наважився стверджувати, що в цих краях благодать Божа вже процвітає!”
Петро Андрійович угледів дуже старого сивого дідуся, який сидів на колоді біля дзвіниці у затінку.
– Добридень, добродію! – привітав він старого та й запитав, – І що, діду, дійсно, у цьому краї процвітає благодать Божа, як ото написано на дзвіниці?
– А хіба є підстави для сумніву? – у свою чергу спитав дід.
– У мене є, – сказав прибулий і почав перелічувати напасті, які трапилися тут починаючи з середини ХVIII ст. (про них писав історик Д. І. Яворницький):
– У 1750 році страшна чума спустошила майже все Запоріжжя 6. У 1760 році на річці Самарі знову почалася чума. У 1768 році з середини січня почалася страшна хуртовина, що тривала до початку березня. Від неї у Запоріжжі загинуло багато людей і половина всієї худоби. Такою ж лютою була зима 1769 року, а 1770-го в Запорізькому краю був загальний неврожай і голод. У січні 1771 року почалася морова язва: вже у березні від неї спустіли села Романкове, Кодак, Самара й Перещепине. Врешті, 1772 року на весні у Запоріжжі була страшна й руйнівна повінь, а влітку повсюди почалася чума7 [1, с. 50].
Перевівши подих, Петро Андрійович запитав:
– То хіба ж усі ці напасті – це прояви благодаті Божої?
Сивоусий дід почухав потилицю і лукаво промовив:
– Так-то воно так... Але, я гадаю, що ви, пане, не січовик, і не козацького роду, а, може, й не русіч-українець, хоча й глаголите по-нашому. У нас, козаків, навіть маленькі діти січуть, тобто розуміють, що – від Бога, а що – від диявола, і що означає оте, – він кивнув головою на верхівку дзвіниці, яку прикрашало зображення апостола Андрія.
Петро Андрійович відчув, як його обличчя запалало від сорому, і він, дивлячись на зображення апостола, попросив:
– То прошу Вас, діду, будьте ласкаві, допоможіть мені розгадати цю загадку.
– Гаразд, допоможу, – і дід знову почухав потилицю. – Ану скажіть мені: що означає ім’я “Андрій”?
– “Мужній”.
– Ти диви: знаєте... А хто є братом християнським Андрія Первозванного?
– Апостол Петро, – не вагаючись відповів Петро Андрійович. – Я знаю, що грецьке ім’я Петро означає “камінь”, і що, за християнським віровченням, в руках апостола Петра ключі від воріт раю. Він, як і апостол Андрій, був одним із учнів Іісуса Христа.
– То ж якщо Ви, пане, не дурень, самі маєте допетрати, яку настанову дає наш святий апостол Андрій особам чоловічої статі, щоб вони були достойні честі козаків-лицарів і щоб уже на тому світі, зустрівшись зі святим Петром, не отримали, як кажуть, “від ворот поворот”.
Історик заплющив очі – і знову у його напівсвідомості з’явилася муза Кліо. Вона пошепки сказала:
– Що, – складне завдання? А ти згадай слова Цицерона: “Нам не личить падати духом” і слова поета “золотої доби” римської літератури, автора “Енеїди”, Вергілія: “Будь-які незгоди треба долати терпінням” та “Щоб там не сталося, ми терпінням і волею все переживемо і здолаємо”. Ці мудрі слова відповідають найдавнішій молитві людей: “Боже, дай мені силу пережити все те, що я не в своїх силах змінити!”. Ну, і чому ж це ти, історику, задумався? Відкривай мерщій очі, а то забудеш мою підказку!
Історик-мандрівник розплющив очі і, низько уклонившись діду, мовив:
– Дякую Вам. Здається, я все зрозумів. Зображення апостола Андрія з хрестом у правій руці, який символізує ЖИВОТВОРЯЩИЙ ХРЕСТ ГОСПОДНІЙ, і напис на сувої “НА СИХ ГОРАХ ПРОЦВІТАЄ БЛАГОДАТЬ БОЖІЯ” нагадують православним козакам та їх дітям, що на благодать Божу можна сподіватися тільки тоді, коли біди і напасті вони будуть переносити з мужністю, як справжні лицарі і, незважаючи ні на які обставини, залишаться правовірними: вірними Божим заповідям і праву, тобто законам, що не протирічять християнській моралі та захищають ЧЕСТЬ і ДОСТОЇНСТВО жителів та гостей Запорізького краю. Та це ж справжня козацька педагогіка!
Петро Андрійович тільки встиг почути дідові слова: “Ти диви: січете! Можливо, з Вас вийшов би непоганий січовик-характерник!”, як знову опинився серед астронавтів позаземної цивілізації. Вони тільки-но зняли з його лоба “механес часу” – дивовижне ноу-хау, що дозволяє без перешкод мандрувати у часі і просторі.
– Мені здається, що я бачив чарівний сон! – радісно вигукнув історик-дослідник.
– Не сон це, – зауважив астронавт Ецнос, пильно вдивляючись у блакитне небо. – Та будьте наступного разу уважнішим. Адже ми направляли Вас до “філософського диво-каменя”, котрий з давніх-давен і аж до 27 вересня 1775 року лежав біля Романківського перевозу, а Ви чомусь попленталися в село Романкове. До речі, а Ви, бува, не помітили, що було написано на “мудрому камені”, об який набили собі гулю?
– Ні. А що?
– Ах, жаль! Сьогодні Ви втратили шанс побачити справжнє ЧУДО. Словом, ми, косміти-інопланетяни, вважаємо той камінь напрочуд дивним, адже й билинний КОЗАК Ілля Муромець казав біля подібного алатир-каменя: “Скільки літ я у чистому полі гуляв та їздив, а такого ЧУДА не бачив!”. Такі “мудрі термін-камені”8 у стародавні часи існували у різних місцях Руської землі, наприклад, біля Києва, Новгорода, Галича та інших міст. Вони стояли у витоків давньоруської мови. На них були висічені математичні формули, за якими вираховувалися ті чи інші терміни часу, які читалися як терміни-СЛОВА. Написи на них, зокрема, свідчили, що слово “КОЗАКИ” не тюркського, а слов’янського походження, і що назва “РУСЬ” не норманського, а знову ж таки, слов’янського походження. Тепер, щоб дізнатися про ті чудотворні написи, яким, до речі, козак Камеон зобов’язаний своїм призвіськом, а село, що виникло навколо його зимівника, – назві “Кам’янське”, вам, Петре Андрійовичу, доведеться чекати наступної нашої зустрічі...
Примітки
(1) У травні 1775 року царські полки рухались по території України, повертаючись з російсько-турецької війни 1768 – 1774 рр., в якій запорожці допомогли російським генералам здобути перемогу. Вони отримали таємний наказ зайняти всі паланки Запорозького краю. Військо Запорізьке з фронту ще не повернулось. Його навмисно залишили на “передових позиціях” колишнього театру бойових дій для, нібито, охорони південних рубежів Російської імперії. Присутність Війська Запорізького в Запорозькому краю могло завадити здійсненню підступного плану Катерини II по ліквідації Запорізької Січі. 4 червня 1775 року царські війська під командуванням генерала Петра Текелія захопили і стерли з лиця землі усі фортечні укріплення Нової Січі (1734 -1775), що розташовувалася на річці Підпільній в районі сучасного м. Нікополя.
(2) У запорожців були розвинені уявлення про честь і достоїнство вільних і озброєних людей, тобто козаків. Д. І. Яворницький відзначає, що “із кримінальних злочинів найбільшим вважалося убивство козаком товариша, побої, завдані козаком козаку в тверезому чи п’яному стані, крадіжка чогось у товариша й переховування ним крадених речей: особливо суворими були покарання за велику крадіжку, за яку, при двох певних свідках, карали на смерть” [1, с. 150]. “Навіть звичайну крадіжку якогось нагая чи пута вважали страшним кримінальним злочином, що неодмінно карався смертю” [1, с. 173].
(3) Дмитро Яворницький підкреслив: “Поряд із гостинністю й привітністю запорізькі козаки ставили особисту чесність щодо ворогів православної віри як на війні, так і у себе на Запоріжжі. “Хоча в Січі, – розповідає католицький (!) пастор Китович, – жили люди різного стану – втікачі й відступники від усіх релігій, – але там панувала така чесність і така безпека, що приїжджі з товарами, чи за якимись іншими справами люди не боялися й волосини втратити зі своєї голови. Можна було на вулиці залишити свої гроші, не боячись, що їх украдуть. Будь-який злочин проти чиєїсь чесності, гостя чи січового мешканця, негайно карався...” [1, с. 174].
(4) Слова “петрати” – “розуміти” і “допетрати” – “зрозуміти” походять від грецького слова “петра”, що означає “камінь”. Від “петра” (“камінь”) походить грецьке ім’я Петро.
На перевозах через ріки, зокрема на знаменитому ще у часи Київської Русі – Романківському, лежали так звані термін-камені з виСІЧеними на них математичними формулами термінів часу, які використовувалися для розчислення сонячно-місячного календаря. Ті формули були виСІЧені умовними знаками – знаками алфавітного письма. Вони читалися як терміни-СЛОВА. Однак, далеко не кожна людина петрала, тобто розуміла, яке справжнє призначення отих, виСІЧених на КАМЕНІ, написів. Тобто ті люди були такими, що нічого “не січуть” (“не розуміють”), як можна розчислити календар. Питання про походження слів “петрати” і “сікти” у значенні “розуміти” пов’язане з проблемою походження і значення назви першого місяця року “січень” та слова “Січ”. Як відомо, саме 1-го січня козаки-січовики обов’язково збиралися на Велику Козацьку Раду, щоб обрати нове керівництво і засікти час його повноважень.
Однак, рамки даної статті не дозволяють висвітлити цю проблему більш детально.
(5) Як же виникла у багатьох народів віра у те, що підкова приносить щастя?
Ще у стародавні часи металам приписувалися властивості проганяти злих духів. Саме тому наші пращури закопували під порогом шматочок металу, пізніше – кінську підкову.
Стародавні люди вбачали у підкові ще й благотворний вплив Сонця, адже дуга підкови нагадувала їм путь небесного світила від сходу до заходу. Вони були сонцепоклонниками, бо рахували час по Сонцю, що знаходиться у постійному рýсі. Себе вони називали русічами (русичами), а Сонце обожнювали, бо розуміли визначальну роль його сили [духу] для усього живого. Не випадково й Іісуса Христа ще перші християни назвали Ясним Красним Сонцем. Їх також, умовно, можна назвати сонцепоклонниками. Звідси загальновідомий вислів: “Рух – це життя, життя – в рýсі”. З сутністю цього вислову пов’язані священні для наших пращурів символи: життєздатності – назва “Русь” і життєдайності – “Руська земля”. Ще у протослов’ян – племен Трипільської культури, а згодом у кіммерійців, скіфів та сарматів, які жили на терені Руської землі, символом часу вважався Кінь. Звідси уявлення, що час “біжить”, “збігає” та постійне очікування багатьох християн “кінця світу”, адже все, з чим стикається людина, має свій початок і кінець.
Кінь дуже цінувався і належав до основного багатства людей. А тому вважався ще й символом багатства, яке, природно, залежить від часу. Звідси приказка “Час – це гроші”, (рос.) – “Время – деньги”. Підкований кінь вважався супротивником злих духів, точніше, він був символом часу, коли злі духи були безсилі напакостити , бо метал підкови їх проганяв.
За формою підкова нагадувала також місяць, який шанувався як захисник спокою людей. Іще підкова нагадувала ра[й]дугу (веселку).
Таким чином, у багатьох народів підкова була своєрідним оберегом від нещастя, і символізувала щасливий час, час удачі; щасливі миті часу; щасливе, наповнене веселощами життя (згадаймо форму веселки-ра[й]дуги).
Оскільки підкови, що символізували щастя і удачу, робили умілі руки ковалів, то мудреці вигадали афоризм: “Людина – коваль свого щастя”.
(6) Д. Яворницький пише: “У с. Кам’янському першу церкву на честь Різдва Богородиці почали будувати у 1750 р. у самий розпал епідемії чуми, що лютувала в запорізькому краї” [1, с. 206].
(7) Під час морової язви що шаленіла в 1771-1772 роках, жителі села Карнаухівки за порадою ченця Івана Кайдаша поставили ікону святої Варвари денно і нощно молилися перед нею прохаючи відвернути страшну смерть. Тоді ж вони вирішили влаштувати у себе церкву на честь заступниці святої Варвари, яку і збудували у 1773 – 1775 роках [1, с. 206].
(8) “Мудрі термін-камені” (“філософські камені”) у східній Європі довше всього проіснували у запорізькому краю, але були знищені після проголошення німкенею “матушкою російською” Катериною II Маніфесту про ліквідацію Запорізької Січі.
Використана література:
1. Яворницький Д. І. Історія запорізький козаків. – У 3-х томах. – Львів: Світ, т. 1, 1990.
– 319 с.
Фантастична подорож у часи козацької слави і волі |
