Відпалила зоря сонцесходу ( РА ).
День умитий росою встає ( ДА ).
Десь зозуля моєму народу,
Україні безсмертя кує .
Володимир Сіренко, дніпродзержинський поет
28 січня 1992 р. Верховна Рада України затвердила Державним Прапором синьо-жовтий стяг. Однак зазначимо, що перший державний прапор України – прапор Української Народної Республіки 1918 р., – був жовто-синім.
Та жовто-синій прапор тоді сприймався не всіма. Історик Володимир Сергійчук пише: „Знайшлися прихильники синьо-жовтого прапора, котрі піднімали на щит свою концепцію – [це] символіка синього неба на Україні над її золотими пшеничними полями”[7, с.86]. І вже за гетьмана Павла Скоропадського прапор був змінений на блакитно-жовтий. 13 листопада 1918 р. синьо-жовтий прапор став і державним символом Західно¬української Народної Республіки. 20 березня 1920 р. він був затверджений і на Підкарпатській Русі, що стала складовою частиною Чехословаччини. Коли ж 15 березня 1939 р. Німеччина анексувала Чехію і Чехословацька республіка перестала існувати, у той же день було проголошено незалежність Карпатської України, а її державним прапором ухвалено синьо-жовтий стяг [3, с.20]. У міжвоєнний період з 1920 по 1939 р. в Галичині (окупованій Польщею) вживалися як синьо-жовті, так і жовто-сині прапори. „У той час – зазначає історик Богдан Якимович, – інтенсивно велися дискусії, яким має бути порядок кольорів” [11, с.9].
Корені цієї наукової проблеми заглиблені у древні часи. А тому в її розв’язанні будемо керуватися порадою Едгарда По: „Знайди усьому початок – і ти багато чого зрозумієш”.
Але перш ніж розпочати виклад свого „рішення задачі”, зауважу, що буду свідомо вживати слова „Сонце”, „Вогонь”, „Вода”, „Небо”, „Земля”, „Життя”, „Безсмертя”, „Природа” з великої літери у випадках, коли йтиметься про речі, які давні слов’яни обожнювали. Цікавий факт: правопис сучасної німецької мови зберіг шанобливе ставлення древніх германців до предметів і явищ Природи, які, на їхню думку, або ж мали божественні сили, або ж були творіннями Божими, а саме: всі іменники німці пишуть з великої літери. Так сталося, що наш правопис давно втратив цю шанобливість, подібно до того, як російська мова не перейняла від давньослов’янської пестливих дієслів („їстоньки”, „питоньки”, „спатоньки”) та втратила окличний відмінок („Петре!”, „Маріє!”, „Матінко!”), які деякі затоки російської філології розцінюють не як ознаку великої розвинутості української мови, а як зайвий „пережиток дикунського минулого”.
Ще первісні люди із числа охочих мислити (звідси рос. – „охотники” і укр. – „мисливці”), які жили на території сучасної України, спостерігаючи за навколишнім світом, кінець-кінцем усвідомили, що „без Сонця („РА”) і Води („ДА”) ні туди, і ні сюди”, бо саме вони є першоосновою Життя в природі, основними чинниками світобудови. Не випадково давні слов’яни вважали своїм головним кумиром життєдайного бога Сонця, світла і добра Ра-Дажбога, а життєдайну богиню прісної Води – богиню Дану (Богдану) уявляли дружиною Вогню. Тоді коли, за уявою давніх мудреців-сонцепоклонників, творився світ, Дана була нáдана Землі Ра-Дажбогом. Це відповідає сучасній науковій теорії мільярднолітньої історіі Землі: були часи, коли із-за дуже великої температури на поверхні планети води, як сполуки молекул водню і кисню, не існувало.
„Даж” у протилежному напрямку читається як „жад”, що вказує, – Ра-Дажбог був жадáним для життєлюбних „Дажбожих внуків” (так називає слов’ян-русичів автор „Слова про Ігорів похід”). Символ Ра-Дажбога у вигляді сонячного диску давні слов'яни зображували на парусах, що давали змогу руським суднам-ладдіям (від „ладно діяти”) бути в рýсі по Руському морю (так називає Чорне море автор літопису „Повість временних літ”), по руським озерам і руслам руських річок, в яких, як вважалося, жили русалки – духи жінок і дітей, що загинули неприродною смертю.
В епоху матріархату, коли із-за складних природних умов, життя кожного роду „висіло на волосині”, жінка вважалася найбільшою цінністю роду, бо від неї залежало, буде він продовжуватися, чи його існування обірветься. А тому, усвідомлюючи роль жінки і роль прісної води для життя роду, протослов’яни вважали, що „життєДАйНА богиня ДАНА – це прісна і стрімка Вода в рýсі, що є Живою Водою”. Звідси жіночі назви річок – „Данáпріс[на]” і „Данáстр[імка]”. Від імені Дани походять, на думку вчених, і назви інших рік (Дону, Двіни, Дунаю).
Та з часів остаточного утвердження патріархату жінка втратила свій привілейований статус. Відтепер вона тільки частка нової „найбільшої цінності” – приватної власності. Люди з патріархальними стереотипами мислення дали згаданим річкам („річка” жін. роду) чоловічі назви – „Дніпро” і „Дністер”. Парадоксу в цих назвах наші сучасники не вбачають, хоча були б дуже здивовані, якби якась жіночка сказала: „Мене звуть Адам, що означає „чоловік”. Згадаймо, як у кінофільмі „Джентльмени удачі” Савелій Крамаров, перевдягнений у жіноче вбрання, запитав у перехожої: „Дєвушка, дєвушка, а как вас зовут?”, і коли та відповіла: „Таня”, бовкнув: „А мєня – Фєдя”. На що пролунало: „Ну і дура!”.
Заклопотані повсякденними справами і проблемами „ВИЖИВАННЯ”, нащадки „пРАдідів великих” не вбачають парадоксу, тим паче, злого умислу й у вишуканих вигадках про не слов’янське, а норманське походження терміну „Русь” та тюркське походження терміну „козаки” (рос. – „казаки”). Михайло Ломоносов першим виступив проти „норманської теорії” походження державності у слов’ян і запозичення ними назви „Русь”. Та ні він, ні його послідовники не дали переконливих і беззаперечних пояснень щодо значення цього слова. Припущення у підручниках з історії, що ця назва походить від назв річок „Рось”, „Росава” і „Роставиця”, викликає багато запитань. Наприклад, не зрозуміло, що сáме пов’язує ці назви? А тому спробуємо зрозуміти, чому корінь „рус” присутній у термінах „Русь”, „Руська земля”, „руси”, „русічі” („русичі”), „русини”, „руса коса”, „Руське море”, „руська річка”, „русло річки”, „руська ладдія”(лодія), „парус”, „папір[ус]”, „Руська правда” Ярослава Мудрого, „заєць-русак” та в іменах „Руслан”, „Руслана” („Рус[ь с]ла[в]на”).
Виходячи з того, що Сонце, Вода і все живе в природі перебувають у постійному рýсі, мудреці з числа первісних мисливців дійшли мислі, що рух – це Життя, а Життя – в рýсі. Ось чому давні слов'яни, що жили на берегах вказаних річок, свою країну нарекли термінами ,,Русь”, „Руська земля”. Адже й себе вони вважали такими, що живуть в рýсі в життєдайній і життєздатній країні Русі. Ці назви стали для них священними символами культу (поклоніння, шанування) і надії на те, що рідна Руська Матінка-Земля не втратить родючості, даватиме великі врожаї жита (рос. – „рожь”), буде множити Життя і плекатиме для їхнього роду-племені Життя Вічне, тобто Безсмертя.
Через тисячоліття дніпродзержинський поет Борис Лаліменко висловить свої почуття любові до рідної землі, які були притаманні й нашим прапращурам:
Земля моєї матері,
Тут мій почався рід,
Умите сонце в [річці] Ятрані
Розпочинає схід [1, с. 45].
(Тут „сонце” і „річка” – це „Ра” і „Да”).
Уособленням сили Життя у протослов’янських мисливців, скотарів і землеробів була Баба Берегиня, капища якої містилися на високих берегах річок, де можна було зберегти життя під час нищівних повеней. Її образ як Великої Матері (Праматері), яка продовжує рід людський, пізніше трансформувався у кам’яні „баби” скотарів – скіфів і половців, а у слов’янських землеробських племен – у скульптурний образ Баби Берегині [сил] Життя і родючості, здоров’я і щастя – богині Жúви. До речі, у стародавніх єгиптян і праслов’ян не тільки бог Сонця мав однакову назву – „РА”. Тотожною була й їхня уява про „БА” у значені „душа” як живу (рухливу) духовну плоть людини, що визначає її вдачу, волю, поведінку, діяльність, взагалі – долю. Звідси „баба”, „батько”, „батьки”, „Батьківщина”, „баю-баюшки-баю”, „балакати по душам”, „баяти” (розповідати), „байка”, „баюн” (оповідач). Стосовно останнього слова, згадаймо українську олімпійську чемпіонку з фігурного катання на ковзанах Оксану Баюн.
Кам’яне зображення Баби Жúви знайдено біля села Сулимівки Київської області. Згідно з повір’ям, богиня Жúва принесла людям перше зерно жита, щоб вони жили в достатку, а не ледве животіли і клали свої животи (життя) з голоду, щоб множили свій рід і своє добро (слово „добро” має двояке значення).
Через тисячоліття дніпродзержинський поет Валентин Бурхан напише вірш „Насущний хліб – земне одвічне щастя”, в якому головною героїнею буде зернина жита:
Їй суджено
з ріллі,
немов з колиски, Звестись,
налитись сонцем
і зрости. Вогонь життя
у крихітній зернині. Даровано їй долю,
як людині,
Чуття мети
і спрагу висоти... [1, с. 10].
Зéрня жита, подароване людям богинею Жúвою, вони розмножили. До речі, слов’янсько-руський математичний термін „множити” має корінь „жити”, а слово „математика” – корінь „мати”. Порівняймо: „мати [силу] Життя” і „мати [Жúва] – [це сила] Життя”.
Від найдавніших часів народна творчість вклоняється імені родючої Матінки Святої Землі, сили Життя якої, як вважали наші пращури, поповнює і оберігає Жúва. Чи не від того ж пракореня живиться й думка Івана Франка:
Земле, моя всеплодющая мати,
Сили, що в твоїй живе глибині,
Краплю, щоб в бою сильніше стояти,
Дай і мені! [10, с. ]
Тут слід уточнити, що „всеплодющая матінка-земля” – це, за уявою наших пращурів, найгарніша, найпривабливіша і найпрацьовитіша дочка богині Жúви, онука Дани і Вогню – породженя Ра-Дажбога.
Історики наводять довгий перелік українських обрядових дійств, в яких вшановується Сонце (Вогонь) і Вода. „І у наш час, – пише історик Арнольд Сокульський, – українська Божа Церква зберігає обрядність Вогню і Води – найвищі святощі, що єднають нашу прасвідомість з християнством; тільки цей наступний щабель розвитку наблизить нас до морального ідеалу”[8, с. 77].
Основний колір Сонця – жовтий, – наші пращури сприймали як символ наявності двох сил Сонця: життєдайної (світло-червона барва) та згубної (яскрава яро-жовта барва) – барва Сонця-Ярила („ярий” на рос. мові – „яростный”, „гневный”). Згідно з повір’ям, давні слов’яни зображували Ярила (яру іпостась Ра-Дажбога) з мертвою людською головою у правій руці – нагадування про його нищівну силишу, його кару Божу. Щоб у повній мірі усвідомити жахливість можливих наслідків дії яріючого Сонця, уявімо собі „óбРАзи” піщаних пустель під назвами „КАРАкуми” та „Сахара” („СаКАРА”). „КАРА” = „КА” + „РА”, де „КА” означало „дух”. Отже, слово „кара” означало „[сила] духу бога Сонця”.
Наведу цікавий факт: на знайденій археологами у Єгипті шиферній пластині, так званій „Палетці Нармера”, є аналогічне зображення „яріючого Сонця”, точніше, – „сили духу бога Ра”, його сили, що КАРАє. Це зображення також з мертвою людською головою у правій руці. Вірогідно, що „Палетка Нармера” використовувалася давньоєгипетськими жерцями як збірник математичних формул термінів часу, які читалися як терміни-слова. За цими формулами виРАховувалися і нормувалися (вчені гадають, що прочитали ім’я фараона – „Нармер”) терміни сезонних робіт („розлив Нілу”, „посів зернових”, „жнива” тощо). РозРАхунки велися за Сонцем – РА, яке перебуває у постійному рýсі. Слов’яни-русічі також виРАховували терміни часу за тими ж самими формулами, які читалися як терміни-СЛОВА. Ось чому їхня самоназва „слов’яни”, а слово „рахувати” пов’язане з назвою (іменем) Сонця „РА-Дажбог”. Самé ж слово „СЛОВО” – це математична формула 360 „білих” днів року за Сонцем (у календарі року було ще 5 або 6 „червоних”, тобто святкових днів), а саме: S ˚ Л ◒ В , де S ˚– це 6 місяців, Л ◒ – 30 діб у місяці, В – 2 півріччя, – річний цикл Сонця з чотирма порами року. Не випадково „Євангеліє від Іоана” починається так: „Спочатку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог”. Слово „БОГ” читається у математичній формулі слов’ян, яка використовувалася для розчислення 4-річного сонячного циклу, що позначався колом, розділеним навхрест – . Його перший рік позначався А, де – річний цикл Сонця з чотирма порами року, другий рік – Б, третій – Г і четвертий – Д. Відповідно, 100-річний цикл Сонця позначався Р А, де Р – 100. Ось чому бог Сонця називався “Ра”, і у пРАслов’ян, і у стародавніх єгиптян.
У дохристиянську епоху слов’яни-русичі на свята прикрашали паруса своїх вітрильників зображеннями світло-червоних дисків, що символізували життєдайну силу Ра-Дажбога. Вітрила руських торгових і посольських суден, як правило, мали жовті диски. Вони попереджали (згадаймо про жовте світло світлофорів), що на борту знаходяться „Дажбожі внуки” – добропорядні, доброзичливі добродії, але з усіма злодіями (хоч би то й з варягами), ворюгами-піратами та ворогами Русі вони здатні вести особливу розмову – битися на смерть (руські купці добре володіли зброєю). А от паруса руських бойових суден мали диски яскравого яро-жовтого кольору – символу Дажбожого гніву, його дуже потужної згубної сили.
Переконання, що нищівна сила у Ра-Дажьбога величезна, породило серед руських воїнів бойовий клич „Ура!!!”, який став використовуватися як могутній засіб впливу на психіку ворога, щоб паралізувати його волю ще до схрещення зброї. Іще „Ура!” вживалося (згадаймо богиню Жúву) і вживається донині як вітання, коли бажають не втрачати [силу] Життя і здоров’я („Фізкульт-ура!”, а на військовому параді „Ура!!!” як привітання його учасників з командуючим). До речі, слово „вітання” походить від праслов’янського слова „віта” (вважається, що воно виключно латинське), яке означає „життя”. Звідси „квіти”, „квітень”, „віття дерев” або „вітки дерев”, „Вітчизна”, „вітер перемін у житті”, „вітрило-парус”, „свічка-вітиця”, що ставиться на Проводах між писанками, „вітамін”, „Віталій”.
Відповідно до вище сказаного і свого розуміння проблеми, чи є сучасні українці людьми руськими (окрім росіян), тобто життєлюбними, життєздатними, життєрадісними і, нарешті, достойними ЖИТТЯ, я написав веселу пісню „Українці – люди руські”. Веселу тому, що і давні русичі-українці були веселої вдачі:
Гасла: – Україна-Русь жива!
– Гей!
– Україна-Русь живе!
– Гей!
– Україна буде жить!
– Гей! Гей! Гей!
– Нею варто дорожить!
– Гей!
Приспів: Гей! Гей! В Україні Сонце Красне! Па-ру-ра.
Гей! Гей! Україну ми вітаємо: („віта” – означає „життя”)
ура!!!
Гей! Гей! Україні жити вічно! Пам-па-ра.
Гей! Гей! Усім друзям наш привіт:
гіб-гіб-ура!!!
Українці – люди руські – і веселі, і привітні.
Українці – козаченьки – всі бадьорі, жваві, спритні.
Українці – люди руські – і рухливі, і грайливі.
Українці – козаченьки – і співучі, і вродливі. Йой!
Ну що то за життя-буття без співів і без танців?
Ми починаємо свій рух за сонечком уранці.
Рух – це Життя, а жвавий рух – найкращий відпочинок.
Якщо відпочиваємо, то робим добрий вчинок (2 рази).
Приспів:
Будьмо в рýсі! Рух – Життя!
Україна-Русь рухлива.
Геть із нашого буття
Лінощі й нудьгу жахливу!
Будьмо в рýсі до мети,
Щоб Вкраїна-Русь злітала
До такої висоти,
Де б і райських кущ дістала.
Приспів:
Та щоб читачу було все зрозуміло, зазначу, що, по-перше, „Красним Сонцем” християни називають Іісуса Христа, а слов’яни дохристиянської доби називали Ра-Дажбога. По-друге, у наш час існують три руських народи: білоруський, український та російський. Відповідно, є три руські мови: руська-білоруська, руська-українська та руська-російська. [Давньо]руська мова вживалася у Київській Русі, коли Москви ще не існувало. Однак багато росіян вважають руською виключно російську мову. У переважній більшості вони несвідомо погоджуються з підступною вигадкою Петра Валуєва – міністра внутрішніх справ Російської імперії за царя Олександра II, який підготував на підпис царю горезвісний „Валуєвський циркуляр”. У ньому стверджувалося: „Украинского языка не было, нет, и быть не может”. Дивно, як це Валуєв не додумався записати у циркулярі, що й русичів-українців ніколи не існувало?
А тепер розглянемо значення синього кольору на українському прапорі.
Синій колір у давнину символізував наявність двох сил Води: життєдайної (блакитна барва) та згубної (темно-синя барва). Чиста вода прозора, і її забарвлення залежить від забарвлення неба. Блакитний колір неба завжди породжував у людей асоціації зі спокоєм і миром, адже блакитне небо не таїть у собі ніяких загроз. Древніми людьми цей колір сприймався як символ життєдайної сили Небес. І навпаки, темно-синє небо сприймалося як Небо грізне, здатне покарати людей нищівними буревієм, градом, штормом у морі. Тобто, в якому стані, і відповідно, якого кольору небо, у такому ж стані і такого ж забарвлення вода.
Загальновідомими є вирази „блакитна річка”, „синє море”, „синє озеро”, „голуба криниця”. Подібне зустрічаємо у „Слові про Ігорів похід”: „синій Дон”, „синє море”. На Лівобережжі Дніпродзержинська є відоме багатьом українським туристам „Голубе озеро”. Та й на географічних картах усі водойми прийнято позначати кольорами від блакитного до темно-синього. Тобто синій колір уявлявся нашим пращурам і як символ сил Води, і як символ сил Небесних. Сонце, Вогонь, Вода, Небо і родюча Руська Земля були найпершими об’єктами культу (поклоніння, шанування; звідси – культура) і віри людей в очевидне: існування надлюдських, тобто божественних, сил. Прадавні люди не могли вірити в те, чого не існує в природі, а тому сучасний український термін „надприродні сили” і російський – „сверхъестественные силы” тут недоречні.
Віра наших прапращурів у божественні (надлюдські) сили була дуже міцною, бо базувалася на знаннях про очевидні прояви природних сил, які люди могли або ж використовувати (як це робили будівничі єгипетських пірамід та інших споруд з величезних каменів), або ж оберігатися від них. Але ніколи вони не були здатні їх відмінити своїми діями і волею (від „дія” і „воля”, що протирічять божественному, тобто природному стану речей, виникло уявлення про диявольські сили і приказка „Дай дурню волю, – заведе в неволю”).
Зрозуміло, що для себе („своїх”) люди завжди жадали проявів життєдайних („добрих”) сил, а для ворогів – сил згубних („злих”). Згадаймо відомі всім українцям слова: „Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці…”.
Синій колір як колір Води – це ще й символ природного омивання і оновлення. Так історик Вадим Пепа пише: „Вірогідно, море вважалося нашим пращурам стихією, яка поглинає все віджиле, відмерле і таким чином очищає землю. Омиває її. Хоч і не зовсім так, як у Біблії – всесвітнім потопом. А ближче до того, як у поемі Тараса Шевченка „Сон":
І все то те, вся країна, Повита красою, Зеленіє, вмивається Дрібною росою,
Споконвіку вмивається...” [5, с. 73].
Синій колір на українському прапорі нагадує українцям про їхні синівські обов’язки перед Україною і природою, а саме: жити в мирі, захищати Батьківщину від ворогів, берегти річки, озера і рідну матінку-землю, які не можуть спитати: „Чи здатні ви дати нам РАДУ?” Можливо, нове, „продвинуте”, покоління українців і нові депутати Верховної РАДИ не будуть безпоРАДними у вирішені цього життєво важливого для громадян України питання.
Поєднання жовтого („РА") та синього („ДА") кольорів дає третій – зелений, який
наші пращури вважали символом прояву сил Життя і Безсмертя. Наприклад,
„безсмертний” богатир „козак” Ілля Муромець (герой давньоруських билин Київського циклу) звівся на ноги після тридцяти й трьох років нерухомості, випивши зéленого вина, що робилося із зеленої трави-мурави – дев’ятисилу, і почав рухатися по Руській землі у зелених чоботях. Відтоді він увесь час був у рýсі по Русі. Тож український прапор своїм уявним зеленим кольором ніби промовляє: „Завжди бути в рýсі, – то в руському дусі”.
Відповідно до ідеї триєдності світобудови, якої дійшли наші мудрі пращури, зелений колір у свою чергу є поєднанням світло-зеленої барви (символ сили, що дає і підтримує Життя) і темно-зеленої (символ сили, що дає Безсмертя). У язичників символами прояву цих сил було Дерево Життя, Молодильні Яблука та, перш за все, – зелена трава-мурава – дев’ятисил.
Історик Сергій Плачинда зазначає, що у праслов’ян було свято Зеленого Шума, який уособлював розквітлу природу, а у південних слов’янських племен було свято Зеленого Юрія – міфічного образа-тотема весни, бога рослинності [6, с. 24, 53].
У православних християн також є велике свято Божої життєдайності – День Пресвятої Трійці, або П’ятидесятниця (народна назва „Зелена неділя”). Це 50-й день після Паски, коли на апостолів зійшов Святий Дух. У цей день Храми Православної Церкви і помешкання православних людей прикрашаються зеленими гілками, тобто зеленим віттям („віта” означає „життя”) – в пам’ять того, що Дух Святий дає життя усьому світу.
Давньослов’янське уособлення сил Життя і Безсмертя – вічно молода Діва, богиня Жúва – у давньогрецькій міфології згадується під іменем „найпривабливішої і вельми бажаної і жаданої для всіх” красуні, у тому числі для всіх „славетних героїв” (вони, і серед них Одіссей, залицялися до неї і просили її руки і серця!) „жінки від бога” („найлюбимішої доньки” царя олімпійських богів Зевса) Олени Прекрасної. Вона, усвідомлюючи свою місію по відношенню до людей, охоче (!) вселятися у фортечні „мури міцні” і корабельні мачти, які під час корабельних аварій використовувалися як засоби спасіння (Згадаймо картину відомого художника-мариніста І. Я. Айвазовського „дев’ятий вал”).
За міфами, Олена, спостерігаючи за відчайдушною (часто жорстокою) боротьбою усього живого за Життя, не стримала своїх емоцій і гірко заплакала. Із землі, рясно политої слізьми „божої доньки” Олени, виросла чарівна і чудодійна зелена трава-мурава – дев’ятисил або дев’ясил, дивосил, оман високий, (лат.) – inula helenium (Helena, Єлєна, Олена). Люди, дізнавшись про дивовижні живильні, тобто цілющі властивості цієї рослини з привабливою жовтою квіткою, прославили її, а заодно й Олену Прекрасну у своїх піснях (і греки, і слов’яни). А Гомер відвів Олені роль „найціннішого скарбу” в поемі „Іліада” – „історії” Троянської війни – запеклої „війни”(змагання) за володіння Оленою (слов’янською Жúвою). Ця „війна” переросла у „світову” (часто-густо з використанням зброї, у тому числі – зброї масового знищення: згадаймо Хіросиму і Нагасакі) і до сих пір не скінчилася, та й, навряд чи, колись скінчиться, бо боротьба людей, народів, країн за Життя – це боротьба аж „до кінця світу”. Адже Життя – це найцінніше за все. Той, хто втрачає силу Життя, бажання боротися за нього, або своїми безрозсудними вчинками ставить Життя під нищівний удар, той неодмінно гине – це головні ідеї Гомерівської „Іліади”. Гомер показав, як героїчні сини Трої (Іліону) лише тільки одним-єдиним безрозсудним вчинком (згадаймо „Троянського коня”) перекреслили і всі свої добрі справи, і потуги Олени, що підтримувала їхнє Життя. „Дев’ятисильна”, але „оманлива” Олена (її квітка – дев’ятисил або оман високий) не в силах була виконувати свою місію, коли троянці, на „десятому році війни” своїми руками зробили у неприступних фортечних мурах Трої провал (велику діру), крязь яку затягли до свого міста „Троянського коня”, На мові мудреця Гомера, який користувався „герметичним”, тобто закритим стилем викладу інформації, той „кінь” мав ще одну назву – „Кінь Посейдона”. Це, на мові Гомера, „швидкокінний корабель” з подвійним дном, який був 1187-им „чорним кораблем” в армаді ахейців. Цей „подарунок” в знак, ніби-то, закінчення війни, троянці, на прохання своїх підступних ворогів, мали принести в жертву богу морів і річок Посейдону. Чорний колір [кораблів ахейців] – це символ сили Смерті, а також скорботи за загиблими та померлими. Гомер не смакує сценами жорстокості ворогів Трої, бо його поема – це не посібник для маніяків. Він тільки підкреслює, що ахейці у полон взяли тільки привабливих молодих жінок. „Славетні визволителі” Олени Прекрасної троянців знищили, а їхнє місто спалили і зруйнували.
Та за героїзм, незламне бажання битися за достойне, „прекрасне життя”, готовність вмерти заради життя співвітчизників „найпривабливіша і вельми бажана для всіх сила Життя і Безсмертя” – Олена Прекрасна – устами Гомера дарувала Трої (Іліону) Вічне Життя у пам’яті людства, як приклад мужності і героїзму її патріотів, що допустилися однієї-єдиної помилки, яка коштувала їм життя.
Гадаю, тепер читачу не важко збагнути, чому правовірні мусульмани (а серед громадян України їх чимало) вважають священним Зелений Прапор, і чому „батьки”-засновники США, що були членами масонських лож (франц. „масони” – це „будівельники”) зажадали, щоб однодолларова банкнота мала зелений колір, і щоб на ній було зображено піраміду, що будується – символи, які натякають на життєздатність і Безсмертя.
Уявний зелений колір українського прапору також натякає на життєздатність і Безсмерття Руси-України. Він нагадує і про мудрий висновок наших охочих мислити прапращурів: жити помислами про добро людям – значить жити заради їхнього щасливого Життя (згадаймо філософське „Мислю – значить живу”). Тож український прапор спонукає мислити (думати) про добродійність, доброчинність заради процвітання України, щасливого життя співвітчизників: членів родини, членів професійного колективу, громади тощо (слово „заради” від „Ра” і „Да”).
Значення кольорів українського прапору пов’язані не тільки з назвою „Русь”, але й з другою назвою Русі „Україна”, яка письмово вперше згадується у „Київському літопису” під 1187 р. від Р. Хр. у зв'язку зі смертю (в ім'я життя на Русі) славного захисника Руської землі від нашестя половців переяславського князя Володимира Глібовича – першого героя України. Автор літопису ніби питає: „Так які ж державні мужі потрібні Русі-Україні: такі як чернігівський князь Володимир Глібович, чи як новгород-сіверський князь Ігор, „герой” „Слова про Ігорів похід”?”. Ігор „прославився”, по-перше, тим, що намагаючись привласнити місто Глібов, безжально вбивав і жорстоко катував безвинних християн: мужів, юнаків, жінок і дітей, а „старі люди вмерти поривалися”, щоб не бачити його злодіянь. По-друге, в умовах браку єдності Русі він повів руські полки „за Руську землю” і вдерся в землю половецьку, погромивши половецькі кочовища. Він знехтував мудрістю прадідів: „Ти йдеш з війною у чужий дім, а війна приходить на поріг твого дому”. У гонитві за славою цей „полководець”, що вправно воював з мирним населенням міста Глібова, погубив руське військо у половецьких степах, а сам здався у ганебний полон.
Роздратовані і розлючені половці відповіли згідно свого закону честі: „Око за око!”: вони вдерлися в Руську землю. І тільки один-єдиний князь – Володимир Глібович став на її захист. Він своїм дорогоцінним життям заплатив за злочинну політику князя Ігоря, який каючись на березі [не знайденої нашими сучасниками] річки Каяли (поетичного символу покаяння) визнав: „За те, що я зробив…, я не достоєн жити. Та Бог покарав мене ще більшою карою, аніж смерть – ганьбою”. Не випадково в арії Ігоря із опери А. Бородіна „Князь Ігор” є такі слова: „О, дайте, дайте мне свободу! Я свой позор сумею искупить”. Та, навряд чи, душогуб безвинних християн в силах це зробити.
Для русичів то була „невесела година”: часи чвар і жорстоких війн між удільними князями. Саме вони, а не половці, були найбільшим злом для Русі. У кривавих сутичках за владу, міста і багатства вони спустошували Руську землю, та ще й наводили (як союзників) на неї „поганих”, тобто половців. У ті трагічні часи назва „Україна” стала священним символом віри у здатність Русі вижити, пережити лихоліття, і надії на те, що князі врешті-решт схаменуться: перестануть губити життя безвинних християн, помиряться, об’єднаються і наведуть на Русі ЛАД і МИР, зразком чого християни вважали КОСМОС У КРАЇ НА Небі ( У КРАЇНІ Неба, У КРАЇ Неба), де, за їхніми уявленнями, є РАЙ. (Грецьке слово „космос”, яке присутнє на багатьох іконах, означає „ладний”, „гармонійно влаштований”. Звідси „косметика” і, ймовірно, „Москва”).
Нажаль, хитромудрі, але недалекоглядні удільні князі, що забули про Мудрість Божу, не забажали прислуховуватися до слушних порад автора „Слова про Ігорів похід” і не зійшли з „тропи Троянової” (поетичний символ загибелі легендарної Трої). А тому знесилена Русь-Україна стала легкою здобиччю войовничих сусідів, і на довгий час втратила свою державність.
Та Україна, пройшовши тернистий шлях поневірянь, вижила, не згинула. Смислове значення кольорів українського прапору пов’язані зі словами вірша відомого етнографа XIX ст. Павла Чубинського „Ще не вмерла Україна”, який узято за основу Державного Гімну України. Гімн починається так:
Ще не вмерли України і слава, і воля.
Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.
Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці…
(Тут „сонце” і „роса” – це „Ра” і „Да”).
Серед ідей, які символізує уявний зелений колір прапора, особливе місце займає ідея патріотизму, яку дніпродзержинський поет Федір Ісаєв висловив так:
Як негадано нагряне
Грозова година –
Віддамо життя за тебе,
Мати-Україно [1, с. 4].
А молода дніпродзержинська поетеса Ірина Соломоненко, ще будучи школяркою, у вірші „Пам’яті Д. І. Яворницького" розвинула цю ідею так:
Патріотизм – це не просто слова,
Це подвиг життєвий, це віра і дія [9, с. 12].
З усього видно, що правильне (об’єктивне) сприйняття дій природних сил, які давніми людьми обожнювалися, і відповідно – поважне, шанобливе ставлення до Природи як творіння Божого, було закладено у русичів-українців на генетичному рівні. Згадаймо хоча б вірш Володимира Сосюри „Любіть Україну”, який починається так:
Любіть Україну, як сонце, любіть,
Як вітер і трави, і води…
Тут ми бачимо жовто-синьо-зелену Україну: жовте сонце (РА), сині води (ДА), зелені трави і вітер змін у житті на краще ( слово „вітер” пов’язане зі словом „віта” у значенні „життя”).
Іще жовто-синьо-зелений український прапор ніби питає у громадян інших країн: “Ну і чому б нам не жити у мирі?”. Це запитанням автора “Енеїди”, Вергілія, який закликав перекувати мечі на серпи, у наш непростий час дуже доречне.
Від себе хочу додати такі рядки:
Хоч історії вихор шалений
Україну гнав у небуття,
Жовтий з синім давав їй зелений –
Уособлення сили Життя.
„РА” і „ДА”, РАзом – „РАДА”,
Як надія на РАдість Життя.
Депутати Верховної РАди,
Прокидайтеся із забуття,
Та й поРАдьтеся добре, панове,
Як про Матінку-Землю подбати,
ДАйте РАДу їй, бо знову й знову
Вона мусить всіх нас годувати.
За Конституцією України (ст. 20), синьо-жовтий Державний Прапор України – двохколірний. Однак фактично він є трьохколірним: третій – зелений – уявний. Синій і жовтий кольори символізують життєдайні і водночас згубні сили Води (Неба) і Сонця (Вогню). Життєдайні – для незалежної української держави і українського народу. Згубні – для ворогів України, якщо такі з’являться. „Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці…”. Уявний зелений колір є символом сили Життя, життєздатності, процвітання, розвитку і Безсмертя для України та її волелюбного, життєлюбного народу, для чарівної української мови і багатої здобутками української культури. Зелений колір – це ще й символ Безсмертя в пам’яті українців про синів і дочок України, які загинули, боронячи її від загарбників, боролися за її незалежність, не шкодуючи сил і життя, та невтомно працювали, розбудовуючи її економіку, науку, культуру, спорт… Як казав Цицерон, “Життя мертвих продовжується у пам’яті людей”.
Вибір кольорів Державного Прапора України був умотивований міркуваннями про
те, що чисте небо – це символ миру (синій колір), а житні (пшеничні) поля – символ достатку (жовтий колір). У зв'язку з цим дніпродзержинський поет Федір Ісаєв пише:
Слався, мати-Україно,
Мужня наша доле.
Прапор наш – то синє небо
І пшеничне поле [1, с.4].
Однак це лише тільки дві ідеї з розмаїття ідей, які символізують кольори цього привабливого стягу. Державний Прапор України несе в собі велику скарбницю гуманістичних ідей тямущих і мудрих русичів-українців.
А тепер коротко про суть дискусії: яким має бути порядок кольорів українського прапору?
Прибічники жовто-синього поєднання кольорів стверджують, що воно відповідає, беззаперечному науковому факту визначальної ролі Сонця для Життя на Землі. Вони наголошують на науковій теорії мільярднолітньої історії нашої планети. Адже були часи, коли на ній ні океанів, ні морів, ні річок, і взагалі – води не існувало.
Навіть назва українського парламенту „Верховна РАДА” підказує, що верхня смуга прапору мала б бути жовтою („РА”), а нижня – синьою („ДА”).
Іще жовто-синій прапор відповідає традиції вексилології (прапорознавства), якої з давніх-давен дотримувалися у західних країнах Європи, а саме: колір верхньої смуги прапора має відповідати барві гербу. В українському прапорі жовтий колір відповідає золотистій барві Тризубу.
Однак супротивники „законів німецької геральдики” висунули два „суттєвих” контраргументи. Перший: верхня смуга прапору має бути синьою, а нижня – жовтою , бо на це побічно вказує біблійна оповідь про створення світу. Спочатку, на третій день, Господь Бог створив моря (Воду), а потім, на четвертий день – Сонце і Місяць [2]. Другий: якщо виходити з того, що зображення герба має бути на верхній смузі прапора, то золотистий Тризуб погано видно на жовтому фоні.
Але в тому-то й справа, відповідають „жовто-сині”, що на верхній (жовтій) смузі слід зображувати не сам Тризуб, а Малий Герб України, тобто золотистий Тризуб на ТЛІ синього ЩИТА. У такому варіанті Тризуб дуже добре видно навіть здалеку. А от сучасному Державному Прапору України бракує саме зображення синього ЩИТА як складової Малого Гербу України.
Та представники „синьо-жовтої філософської школи” непорушні у своїх переконаннях. Історик Вадим Пепа звертає увагу на давні колядки, згідно яких, світ виник із стихії води. Він пише: „Ще не було ні неба, ні землі, а було тільки синєє море, коли світ творився. А серед моря здійнявся зелений явір. На самому яворі три голубоньки радоньку радять, як світ снувати:
– Та спустимося на дно моря,
Та дістанемо дрібного піску.
Дрібний пісочок посіємо ми:
То нам ся стане чорна землиця.
Та дістанемо золотий камінь,
Золотий камінь посіємо ми:
То нам ся стане ясне небонько,
Ясне небонько, світле сонінько,
Світле сонінько, ясен місячик,
Ясен місячик, ясна зірниця,
Ясна зірниця, дрібні зірочки” [5, с.72].
„Ця колядка, – зазначає історик, – долинувши до сучасності через тисячоліття, утримала уявлення стародавніх землеробів, які особливо дорожили водою і вважали її первосвященною. Вони стверджували, що „Сонце виринає (сходить) з моря і в море опускається”. „Сказане в колядці, – робить висновок Вадим Пепа, – суголосне найранішому в історії людства філософському припущенню, що начало усіх начал – стихія води” [5, с.72, 73].
Однак, якщо виходити з того, що рільництво виникло набагато пізніше первісного
мисливства, то маємо визнати, що первісною була мисль (думка) „жовто-
синьої” філософської школи: початок усіх початків – Сонце („Сонце сходить із-за гори і
лягає спати за горою”). До того ж, Вадим Пепа не звернув увагу на те, що словосполучення „радоньку радять” походить від „РАДА”, де „РА” стоїть на початку слова.
Він чомусь не помічає і факту провалу першої релігійної реформи (980 р.) Володимира Великого, коли на чолі пантеону руських богів було проголошено бога блискавки і грому Перуна, який вважався покровителем (захисником) князя і його воїнів-дружинників. Русичі, які у переважній більшості були землеробами, продовжували вважати Ра-Дажбога головним життєтворчим добродієм, здатним також і суворо карати людей за їхні провини. А от грізний Громовержець Перун тільки карав, і часто безвинних. Сонцепоклонники не вірили у занадто абстрактну вигадку, що „сонце утворилося з лику Перуна”, а вірили в те, що бачили на власні очі: „лик” їхнього кумира усім добре видно.
Друга релігійна реформа (988 р.) Володимира Великого – Хрещення Русі – ще раз підкреслила визначальну роль Сонця у життєдіяльності людей і усього живого. Адже Сина Божого, Іісуса Христа, християни називають Ясним, Красним Сонечком – за його Правду, Справедливість, життєтворяще світло його помислів, слів і дій, що творить у людині бажання жити, вчитися, працювати, самоутверджуватися, самовизначатися, зрештою – вмерти боронячи життя ближнього свого, свого [на]роду і усіх чесних людей світу Божого.
Ось чому на банях (рос. – куполах) православних храмів ми бачимо хрести з сонячними авреолями. Авреоля – це стилізоване зображення сонячного диску з променями у різні боки. Вона символізує Красне Сонце – Іісуса Христа.
Хочу особливо наголосити на дуже важливому факті, який історики, нажаль, оминули. Адже жовто-синій прапор відповідає християнському правилу, якого згодився дотримуватися Хреститель Русі київський князь Володимир Великий, коли особисто приймав хрещення, а саме: Іісус Христос – Красне Сонце – віднині буде на чолі (во главі і в голові) ВЛАДИ МИРА [людського] ВЕЛИКОГО Київського князівства – [Київської] Русі й князя, який, керуючись мудрістю Божою та вєдами (знаннями), буде вести (веде той, хто в курсі справи, хто вєдає, відає, знає, як і куди вести) СУДно-ЛАДдію-державу, скеровуючи її курс у бурхливому океані мирських і зовнішньополітичних відносин на путь до Храму Божого кормовим веслом (кормилом), щоб в ній був ЛАД і МИР, зразком чого християни вважають КОСМОС У КРАЇ НА Небі (У КРАЇНІ Неба, У КРАЇ НЕба), щоб не було соромно на СУДі Божому за безцільне метання по світу Божому, за…
Ще у дохристиянські часи слов’яни спалювали знатних покійників на Високому Вогнищі у СУДнах-ЛАДдіях, вважаючи, що на них душі праведників йдуть на СУД Божий у потусторонній світ. Незнатних покійників спалювали у човнах.
До речі, давньоримський поет Горацій у вірші “До республіки” тривожився СУДьбою своєї держави, яку порівнював з СУДном-кораблем, що залежить від бурхливої морської стихії.
У вище наведеному християнському правилі читається ім’я та прізвисько князя ВЛАДИМИРА ВЕЛИКОГО і друга назва Русі „УКРАЇНА”, яка, безумовно, вживалася русичами задовго до її першої відомої нам згадки у „Київському літопису” під 1187 р..
Це означало, що руська державна влада у своїй діяльності мала б керуватися поРАДАми Божими, тобто Божою (а не тільки людською) мудрістю (звідси прізвисько князя Ярослава „Мудрий”) та державними законами, що відповідають заповідям Божим. (У збірнику законів Ярослава Мудрого „Руська правда” смертної кари не передбачено, бо християнин князь Ярослав, який, за словами літописця, „мав страх Господній”, не міг порушити заповідь Божу „Не убий!”. Додержуватися цієї заповіді Божої вимагав від своїх синів і князь Володимир Мономах у “Повчаннях [дітям]”. Адже жорстокість – навіть до злих людей – веде у пекло)..
Прибічники жовто-синього прапору вважають, що їхнім опонентам бракує природної логіки, як, до речі, і авторам Малого Гербу України, на якому немає хреста(!). На Тризубі Хрестителя Русі Володимира Великого, який узято за основу Малого Гербу України, хрест є.
Була б не логічною відсутність хреста на знаку княжої влади християнина та ще й Хрестителя „Руської ЛАДдії-держави” – спільного дому-корабля для всіх русичів, впевнений рух якого у бурхливому океані політичних пристрастей можливий за умов ЛАДу, МИРу, злагоди і злагоджених (ЛАДних) дій його команди. (Київська Русь була могутньою морською державою). Адже хрест над центральною „острицею” Володимирового Тризуба (тобто над „кормовим веслом”) символізує і християнські цінності, і „двигун” „Руської ЛАДдії-держави”, а саме: мачту з реєю, до яких кріпиться парус. Хрест як „корабельна мачта з реєю”, це ще й символ останньої надії на спасіння.
На картині І. Я. Айвазовського „Дев’ятий вал” художник зобразив руських моряків, що зазнали корабельної аварії у несамовито бурхливому морі: вони з останніх сил [Життя] тримаються за такий хрест-спаситель. У багатьох глядачів із числа християн це породжує асоціації з Іісусом Христом та християнським віровченням.
Нажаль, сучасний Тризуб, що символізує „Український корабель-державу”, без хреста, тобто без „щогли з реєю”, а значить без „паруса”, „вітрил” – без „двигуна” і без „хреста-спасителя”. Вони мали б бути позначені хрестом над зображенням „кормового весла” („кормила”, що має двояке значення), щоб УКРАЇНСЬКИЙ РУХ міцнішав. Адже герби, прапори і гімни – це своєрідні програмні коди, які у великій мірі впливають на дії, волю і долю родів, народів, націй і держав. І хоча, на думку багатьох вчених, Малий Герб України і Державний Прапор України мають похибки, можна констатувати: священна тріада кольорів русько-українського прапора (прапора Русі-України) – це чудовий наглядний зразок єдиної (соборної) філософської мислі наших охочих мислити, тямущих і мудрих пращурів:
РА+ДА = Життя
як Божий ДАР (ДА + РА).
РА+ДА = Вічне Життя
(Безсмертя)
Русі-України
як Божий ДАР
на РАДість її народів.
Державний Прапор соборної (єдиної) України – це трьохколірне гасло: „Хай в Україні Життя б'є джерелом [Живої Води і Сонячного Тепла]!” ( рос. – „Пусть в Украине Жизнь бьёт ключом!”). Або: „Хай Життя в Україні б’є живильним джерелом й ніколи не згасне!” Це суголосне з такою цікавою думкою про рідну землю дніпродзержинського поета Миколи Новокшенова:
Живой воды твоих ключей испив однажды,
Я без тебя никто, ничей, умру от жажды [1, с.38].
Вéлет української культури Іван Франко в поемі „Великі роковини”, змальовуючи тяжку історичну долю українського народу, а водночас накреслюючи перспективи його руху до вільного і достойного людини життя, завершує поетичну оповідь загальновідомими словами Павла Чубинського:
Довго нас недоля жерла,
Досі нас наруга жре,
Та ми крикнем: ще не вмерла,
Ще не вмерла і не вмре!
Як зазначив історик Андрій Гречило, „український національний прапор створений самим народом. Під час історичних звершень він став символом боротьби за його національні й соціальні права. У ньому втілені віковічні прагнення до миру, праця, краса та багатство рідної землі” [3, с. 22].
Таким чином, походження кольорів Державного Прапора України має глибокі історичні корені, які сягають дуже давніх часів.
Значення священної для українців тріади кольорів: синього, жовтого і уявного – зеленого, пов’язані з назвами „Русь”, „Руська земля”, „Русь-Україна. Вони пов’язані також зі словами Державного Гімну України і значенням тризубу князя Володимира Великого, який узято за основу Малого Державного Гербу України.
То ж українцям є чим пишатися.
P. S. Якось я подумав: а якою б могла бути пісня про славні руські річки, на берегах яких зародилося, розквітало і буяло життя слов’ян, якщо узяти до уваги скарбницю гуманістичних, життєстверджуючих ідей, що символізують кольори українського прапору? Пісня богобоязких, і в той же час, привітних („віта” – „життя”), доброзичливих, життєлюбних, життєрадісних, тямущих, бадьорих, жвавих, спритних, і взагалі – рухливих (тілом, душею і розумом) добродіїв – давніх слов’ян-русичів, які на своїй „Руській ЛАДдії-державі ” були у постійному рýсі до благодаті Божої, до достойного людини Життя. І народилася „Пісня Марічки про славні річки Дани” (сучасні Дніпро і Дністер). В ній я намагався реконструювати вірогідний взаємозв’язок між значеннями тих слів, якими давні слов’яни, що добре володіли СЛОВОМ, позначали божественні сили природи (для них СЛОВО мало магічну силу). Ось та пісня:
1-й приспів: Гей! Річки Дани. Гей-гей! Сині стрìчки.
Гой! Річки Дани. Гей-гей ! Руські рìчки.
Ой! Дана, Дана. Гей-гей ! Я – Марічка –
Море. Річкам я сестричка.
1. Диво-річка тече по Русі. Гей-гей!!!
В Руське море – Чорне море – впадає.
Річка Дани – богині в красі.
Про Славуту-Данáпріс всі знають. (Дніпро)
(„Руським” називає Чорне море автор „Повісті временних літ”)
2-й приспів: Дана – прісна вода,
Жива в рýсі вода,
А у рýсі – Життя –
Землі русів буття.
На її берегах
Берегиня слов’ян (богиня Жúва)
Житом множить життя.
Ой, Данáпріс[на]!
Є!
Гой! Річка Дани тече – синя стрічка.
Ой! Дана, Дана. Гей-гей ! Руська річка.
Славна Данáпріс – жива, прісна вóда.
Люба Данáпрісни врода.
2. Як відомо всім, рух – це Життя.
Життя!!!
А Життя було й буде у рýсі.
Стрімкий рух води – рух до пуття.
Ти, Данáстрімка, в руському дусі. (Дністер)
3-й приспів: Дана – стрімка вода,
Жива в рýсі вода,
А у рýсі – Життя –
Землі русів буття.
На її берегах
Берегиня слов’ян (богиня Жúва)
Житом множить життя.
Ой, Данáстрімка!
Є!
Гой! Річка Дани тече – синя стрічка.
Ой! Дана, Дана. Гей-гей ! Руська річка.
Річка Данáстрімка. Гей! Стрімка вóда.
Люба Данáстрімки врода.
3. Парус є – в рýсі руська ладдя (Гей-гей!!!),
Що по руслу йде руської річки.
І русалки на русів глядять,
В русі коси вплітаючи стрічки.
2-й приспів:
4. На папірусі це записав (пером!)
Волхв слов’янський Рус[ьс]ла[в]н просто неба.
А папірус той нам передав
Русак-заєць з гостинцем від себе.
О!
4-й приспів: Гей! Річки Дани течуть – сині стрìчки.
Ой! Дана, Дана. Гей-гей! Руські рìчки.
Чисті, стрімкі і живі прісні води.
Люба річок руських врода!
Дзюба Володимир Михайлович,
Історик.
Використана література
1. Весняний цвіт: Збірник творів дніпродзержинських поетів. – Дніпропетровськ: ІМА-
прес, 2004. – 190 с.
2. Біблія. Буття 1: 9,10,14-16.
3. Гречило А. Національний прапор. – В кн.: Бібліотека журналу „Пам'ятки України",
№ 1: Національна символіка. – К.: 2-ге вид., 1991, с. 13 – 23.
4. Дзюба В. М. „Рада" – священна тріада кольорів. – Відомості / Газета
Дніпродзержинської міської Ради народних депутатів, 29 вересня 1995, №№ 73 – 74.
5. Пепа В. Золотий плуг. – У кн.: Запорожці: До історії козацької культури / Упорядник
тексту, передм. І. Кравченка. – К.: Мистецтво, 1993. – с. 62 – 80.
6. Плачинда С. П. Словник давньоруської міфології. – К.: Укр. Письменник, 1993. – 63 с
7. Сергійчик В. І. Національна символіка України/ Худож. оформл. Л. В. Демчишина. -
К.: Веселка, 1992. – 109 с.
8. Сокульський А. Л. Національна символіка України. – Запоріжжя: Інтербук, 1993. –
104 с.
9. Солошенко І. Пам’яті Д. І. Яворницького. – Витамин-44 / Газета средней школы № 44
г. Днепродзержинска, декабрь 2005, № 6 (46), с.12.
10. Франко І.
10. Шевченко Т. Г. Кобзар. –
11. Якимович Б. До питання про українську національну символіку. – В кн.: Бібліотека
журналу „Пам'ятки України", № 1: Національна символіка. – К.: 2-ге вид., 1991, с. 3 – 12.
Кольори українського прапору |
